Історія справи

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 квітня 2016 року Справа № 910/23996/15

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:головуючого суддіКондратової І.Д. (доповідач),суддіГончарука П.А.,суддіСтратієнко Л.В.за участі представників сторін від позивача за первісним позовом Мойсук Л.Авід відповідача за первісним позовом Якименка Ю.В., Кость І.Ю., Чабана Д.Р., Карнаухова А.Л.розглянувши касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Нафтопереробний комплекс - Галичина"на постанову Київського апеляційного господарського суду від 09.02.2016 року у справі№ 910/23996/15 Господарського суду міста Києваза первісним позовомПублічного акціонерного товариства "Нафтопереробний комплекс - Галичина"доПублічного акціонерного товариства "Укртранснафта"простягнення 38 014 516,50 грнта за зустрічним позовомПублічного акціонерного товариства "Укртранснафта"доПублічного акціонерного товариства "Нафтопереробний комплекс - Галичина"провизнання удаваним та недійсним договору

ВСТАНОВИВ:

У серпні 2015 року Публічне акціонерне товариство «Нафтопереробний комплекс - Галичина» (далі - ПАТ «Нафтопереробний комплекс - Галичина», позивач за первісним позовом) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства «Укртранснафта» (далі - ПАТ «Укртранснафта», відповідач за первісним позовом) про стягнення (з урахуванням заяви про зменшення позовних вимог) 34 125 332, 48 грн основної заборгованості, 3 027092, 48 грн - пені та 152 196, 07 грн - 3 % річних, посилаючись на неналежне виконання відповідачем зобов'язання за договором № 32/15-017 від 01.04.2015 року щодо здійснення орендної плати за користування резервуарними ємностями за період з квітня 2015 року до липня 2015 року включно.

ПАТ «Укртранснафта» позов не визнало та пред'явило зустрічний позов, в обґрунтування якого зазначило договір оренди резервуарних ємностей № 32/15-017 від 01.04.2015 року є удаваним, оскільки укладений з метою приховання договору зберігання, та недійсним, як такий, що укладений з порушенням вимог Закону України «Про здійснення державних закупівель», Закону України «Про особливості здійснення закупівель в окремих сферах господарської діяльності».

ПАТ «Нафтопереробний комплекс - Галичина» проти зустрічного позову заперечуло, стверджуючи, що між сторонами виникли орендні правовідносини, на які не поширюються положення Закону України «Про здійснення державних закупівель», Закону України «Про особливості здійснення закупівель в окремих сферах господарської діяльності», а відносини із зберігання нафти за договором зберігання № 4/2014 з 02.08.2014 року припинились між сторонами внаслідок одностороннього розірвання його за ініціативою відповідача за первісним позовом.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 19.10.2015 року у справі № 910/23996/15 (суддя Пригунова А.Б.) первісний позов задоволено частково; стягнуто з Публічного акціонерного товариства «Нафтопереробний комплекс - Галичина» на користь Публічного акціонерного товариства «Укртранснафта» заборгованість у сумі 34 125 332,48 грн, 2 928 234,01 грн пені, 3 % річних від простроченої суми у розмірі 147 253,14 грн та 73 080,00 грн судового збору; у задоволенні решти вимог відмовлено; у задоволенні зустрічного позову відмовлено повністю.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 09.02.2016 року у справі № 910/23996/15 (головуючий суддя: Дикунська С.Я., судді: Алданова С.О., Коршун Н.М.) рішення Господарського суду міста Києва від 19.10.2015 р. у справі № 910/23996/15 скасовано та прийнято нове рішення, яким в задоволенні первісного позову відмовлено повністю; зустрічний позов задоволено; визнано удаваним та недійсним з моменту укладення договір оренди резервуарних ємностей №32/15-017 від 01.04.2015 року, укладений між ПАТ «Нафтопереробний комплекс - Галичина» та ПАТ «Укртранснафта»; стягнуто з ПАТ «Нафтопереробний комплекс - Галичина» на користь ПАТ «Укртранснафта» 2436,00 грн витрат зі сплати судового збору за подання зустрічної позовної заяви, 83067,60 грн витрат зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги.

У касаційній скарзі ПАТ «Нафтопереробний комплекс - Галичина», посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм ст.ст. 218, 235, 626, 627, 628, 638, 759, 936 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України), ст.ст. 180, 283, 284 Господарського кодексу України (надалі - ГК України) та безпідставним застосуванням до спірних правовідносин Закону України «Про здійснення державних закупівель» та Закону України «Про особливості здійснення закупівель в окремих сферах господарської діяльності», просить Вищий господарський суд України постанову суду апеляційної інстанції скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.

У відзиві на касаційну скаргу відповідач за первісним позовом просить залишити касаційну скаргу ПАТ «Нафтопереробний комплекс - Галичина» без задоволення, а постанову Київського апеляційного господарського суду від 09.02.2016 року у справі № 910/23996/15 без змін.

У судових засіданнях 30.03.2016 р та 06.04.2016 р. Вищим господарським судом України оголошено перерву на 06.04.2016 р. та 13.04.2016 р відповідно.

Вищий господарський суд України, перевіривши в межах вимог касаційної скарги фактичні обставини справи на предмет правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

У справі, яка переглядається, господарські суди встановили, що 28.04.2014 року між сторонами було укладено договір № 4/2014 про надання послуг зі зберігання нафти (далі - договір зберігання), за умовами якого ПАТ «Нафтопереробний комплекс - Галичина» (зберігач) зобов'язувалося прийняти на безоплатній основі на зберігання від ПАТ «Укртранснафта» (поклажодавця) нафту на термін, погоджений сторонами, забезпечити її схоронність, вести облік, повернути поклажодавцю зі зберігання нафту відповідної якості у терміни та кількості, що зазначені у письмовому зверненні поклажодавця.

Відповідно до п. 1.4 договору зберігання №4/2014 нафта, передана на зберігання, зберігається в резервуарах зберігача, розташованих на його території за адресою: 82103, Україна, Львівська обл., м. Дрогобич, вул. Бориславська, 82.

05.06.2014 року сторони уклали додаткову угоду № 1 до договору зберігання, п. 2.2 якої викладено в наступній редакції: «Зберігач зобов'язується прийняти на безоплатній основі на зберігання нафту на термін, погоджений сторонами (але не більше ніж 90 діб), забезпечити її схоронність, вести її облік, повернути поклажодавцю зі зберігання нафту відповідної якості у терміни та кількості, що зазначені у письмовому зверненні поклажодавця».

24.10.2014 року сторони уклали додаткову угоду № 2 від до договору зберігання, відповідно до якої дійшли згоди розірвати договір зберігання з 10.08.2014 року та вважати повернутою нафту згідно з актом приймання-передачі нафти зі зберігання 10.08.2014 року.

Також, суди встановили, що в цей же день сторони підписали акт приймання-передачі нафти, яким підтвердили, що позивач за первісним позовом передав, а відповідач за первісним позовом прийняв із зберігання нафту сиру в загальній кількості 46732,600 метричних тонн нетто; нафта фізично не переміщалась з резервуарних ємностей позивача за первісним позовом в систему магістральних нафтопроводів ПАТ «Укртранснафта».

У п. 3 цього акту сторони погодили, що розміщення нафти в резервуарних ємностях ПАТ «НПК - Галичина» визначається надалі договором оренди резервуарних ємностей № 32/14-031/24 від 24.10.2014 року.

24.10.2014 року та 10.02.2015 року між сторони уклали договори оренди резервуарних ємностей №32/14-031/24 та №32/15-010, за умовами яких ПАТ «Нафтопереробний комплекс - Галичина» (орендодавець) зобов'язався передати ПАТ «Укртранснафта» (орендар) в тимчасове платне користування (оренду) майно, яке належить орендодавцеві на праві власності, а саме: резервуар Е-1 (інв. №2756); резервуар Е-2 (інв. №2756а); резервуар Е-3 (інв. №3983); резервуар Е-4 (інв. №2779); резервуар Е-5 (інв. №2961); резервуар Е-6 (інв. № 2962); резервуар Е-7 (інв. №2963б); резервуар Е-8 (інв. №2964); резервуар Р-ІІІ (інв. №2986) із строком оренди майна з 10.08.2014 року до 31.12.2014 року та з 01.01.2015 року до 31.03.2015 року відповідно.

01.04.2015 р. між сторони уклали інший договір оренди резервуарних ємностей №32/15-017 (далі - договір), за умовами якого орендодавець зобов'язався передати у тимчасове платне користування (оренду) майно, яке належить орендодавцеві на праві власності, а саме: резервуар Е-1 (інв. №2756); резервуар Е-2 (інв. №2756а); резервуар Е-3 (інв. №3983); резервуар Е-4 (інв. №2779); резервуар Е-5 (інв. №2961); резервуар Е-6 (інв. №2962); резервуар Е-7 (інв. №2963б); резервуар Е-8 (інв. №2964); резервуар Р-ІІІ (інв. №2986), без права їх експлуатації та обслуговування, для зберігання нафти сирої, які розташовані на території ПАТ «НПК - Галичина» за адресою: 82103, Україна, Львівська обл., м. Дрогобич, вул. Бориславська, 82.

За умовами договору добова орендна плата за користування майном орендодавця становила 6,40 грн, в т.ч. ПДВ - 1,07 грн за розміщення і знаходження в ньому однієї тонни нетто нафти орендаря (п. 3.1); експлуатація і обслуговування резервуарних ємностей здійснюється безпосередньо силами і засобами орендодавця. Вартість експлуатації і обслуговування резервуарних ємностей, переданих орендодавцем орендарю, входить в вартість орендної плати (п. 2.3); в залежності від технічної та технологічної необхідності орендодавець може самостійно переміщувати нафту з одного резервуару в інший (в межах орендованих ємностей) або змінювати кількість орендованих орендарем ємностей за погодженням сторін, без зміни загальної кількості та якості нафти, яка покладена орендарем; в залежності від технічної та технологічної необхідності орендодавець може самостійно переміщувати нафту з одного резервуару в інший (в межах орендованих ємностей) або змінювати кількість орендованих орендарем ємностей за погодженням сторін, без зміни загальної кількості та якості нафти, яка покладена орендарем (п. 2.4).

У п. 5.1 договору сторони надали право орендарю здійснювати контроль кількості та якості нафти, розміщеної згідно акту поклажі нафти в орендованому майні, представниками орендаря, не втручаючись в господарську діяльність орендодавця, та дотримуючись правил внутрішнього трудового розпорядку.

Відповідно п. 6.1 договору орендодавець зобов'язався своєчасно здійснювати за власний рахунок належну експлуатацію та обслуговування резервуарних ємностей, а згідно п. 6.3 цього договору - забезпечувати орендарю доступ на об'єкти оренди з метою виконання контролю кількості та якості нафти.

Крім цього, орендодавець зобов'язався (п. 6.4 договору) за власний рахунок забезпечити схоронність нафти орендаря в орендованих резервуарних ємностях згідно акту поклажі нафти, а на підставі п. 6.6 цього договору - забезпечувати проведення перевірки наявності нафти орендаря та визначення її кількості та якості представниками орендодавця та орендаря зі складанням відповідного акту уповноваженими особами (акта інвентаризації).

Умовами п. 6.9 договору передбачено, що у випадку втрати нафти орендаря або погіршення її якості з причин, незалежних від останнього, орендодавець зобов'язується відшкодувати вартість нафти виходячи з ринкових цін, на умовах, передбачених цим пунктом Договору.

Положеннями п. 10.1 договору визначено, що останній набирає чинності з дати його підписання сторонами та скріплення печатками і діє до 30 квітня 2015 року включно, а в частині проведення взаєморозрахунків - до повного їх завершення; в частині проведення операцій з нафтою - до повного її повернення з поклажі.

Відповідно до п. 10.2 договору сторони підтвердили, що нафта відповідача за первісним позовом станом на 01.04.2015 р. знаходилась в орендованих за цим договором ємностях.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, позивач за первісним позовом надіслав на адресу відповідача за первісним позовом акт наданих послуг від 30.04.2015 року та рахунок на оплату № 321 від 30.04.2015 року на суму 8391475,20 грн; акт наданих послуг від 31.05.2015 року та рахунок на оплату №531 від 31.05.2015 року на суму 8671191,04 грн; акт наданих послуг від 30.06.2015 року та рахунок на оплату № 620 від 30.06.2015 року на суму 8391475,20 грн; акт наданих послуг від 31.07.2015 року та рахунок на оплату № 729 від 31.07.2015 року на суму 671191,04 грн, які відповідач за первісним позовом не підписав та не оплатив, що і стало підставою для звернення до суду з первісними позовними вимогами щодо оплати стягнення вартості оренди резервуарів для зберігання нафти за період з квітня 2015 року до липня 2015 року включно.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення первісного позову, суд першої інстанції виходив з того, що обов'язок відповідача за первісним позовом сплатити орендну плати пов'язується з фактичним знаходженням нафти в орендованих резервуарах, а не із закінченням строку дії договору. Встановиши, що відповідач за первісним позовом свої зобов'язання за договором оренди щодо сплати орендної плати за квітень 2015 року не виконав, і після закінчення строку дії договору передане майно за договором оренди не повернув, що сторонами не заперечується та підтверджується наявними в матеріалах справи актами інвентаризації, підписаними представниками та скріпленими печатками сторін, суд першої інстанції, керуючись ст.ст. 6, 525, 526, 625, 762 ЦК України та ст. ст. 230, 231, 286 ГК України та п. 10.1 договору дійшов висновку, що відповідач за первісним позовом зобов'язаний здійснити оплату орендної плати за весь час фактичного користування таким майном, зокрема, за спірний період у розмірі 34125332,48 грн, а також сплатити 2928234,01 грн пені та 3 % річних від простроченої суми у розмірі 147253,14 грн, розмір яких визначений за розрахунком суду.

Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд виходив із того, що між сторонами дійсно був укладений договір оренди для зберігання нафти, який відповідно до абз. 8 ч. 3 ст. 2 Закону України «Про здійснення державних закупівель» (в редакції, чинній на момент укладення спірного договору) та ст. 4 Закону України «Про особливості здійснення закупівель в окремих сферах господарської діяльності» укладається без застосування процедур закупівель, передбачених Законом України «Про здійснення державних закупівель», і позивачем за зустрічним позовом не доведено, що сторони мали на меті укладення іншого правочину, ніж той, який вони фактично уклали, оскільки судом встановлено, що правовідносини сторін за договором зберігання після закінчення визначеного договором безкоштовного строку зберігання припинилися, і з 2014 року між сторонами виникли орендні правовідносини, що підтверджується договорами оренди №32/14-031/24 від 24.10.2014 року та №32/15-010 від 10.02.2015 року.

Скасовуючи це рішення місцевого господарського суду та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні первісного позову та задоволення зустрічного позову, апеляційний господарський суд виходив із того, що договір оренди резервуарних ємностей № 32/15-017 від 01.04.2015 р. приховує договір зберігання, тобто спірний договір є удаваним правочином згідно з ч. 1 ст. 235 ЦК України, і цей прихований договір суперечить Закону України «Про здійснення державних закупівель», оскільки укладений без проведення процедур закупівель, а тому його слід визнати відпоідно ч. 1 ст. 215, ч. 1 ст. 203 ЦК України.

Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що положення п. 4 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про особливості здійснення закупівель в окремих сферах господарської діяльності» (в редакції, чинній на момент укладення спірного договору), які дозволяли без застосування процедур закупівель, передбачених Законом України «Про здійснення державних закупівель» здійснювати закупівлі, зокрема, вуглеводневої сировини, нафтопродуктів для їх подальшої переробки і реалізації, та пов'язаних і необхідних для цього супутніх послуг: з переробки, виробництва, транспортування, фрахтування, страхування, переміщення, вантажних перевезень, зберігання, зливу/наливу, інспекції кількості та якості, митно-брокерських, інформаційно-аналітичних послуг щодо ринкових цін та біржових котирувань, фінансових послуг, послуг бірж, аукціонів, систем електронних торгів, не поширюються на спірні правовідносини, оскільки в цій справі послуги зі зберігання нафти не пов'язані із здійсненням закупівель нафти з метою її переробки і реалізації, такі послуги не є необхідними для здійснення таких закупівель і не є супутніми послугами.

Зважаючи на те, що фактично укладений 01.04.2015 р. між сторонами договір зберігання є недійсним з моменту його укладення в силу ч. 1 ст. 215 ЦК України, а відтак на підставі ч. 1 ст. 216 ЦК України не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що у задоволенні первісного позову про стягнення з ПАТ «Укртранснафта» заборгованості та штрафних санкцій за договором №32/15-017 від 01.04.2015 року слід відмовити.

Вищий господарський суд України вважає, що такі висновки суду апеляційної інстанції є правильними.

Відповідно до ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Пленум Верховного Суду України у п. 25 постанови «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада 2009 року роз'яснив, що в разі, якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про визнання його недійсним.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 936 ЦК України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.

В той же час, приписами ч. 1 ст. 283 ГК України встановлено, що за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.

Основною відмінністю між цими договорами є їх мета: при зберіганні - це збереження цілісності речі і її споживчих властивостей (при цьому, в зв'язку з необхідністю зберігання речі використання її стороною при договорі зберігання виключається), а при оренді - використання даної речі.

Проаналізувавши зміст оспорюваного договору та з'ясувавши, що за його умовами на ПАТ «Нафтопереробний комплекс - Галичина» покладений обов'язок за власний рахунок забезпечувати схоронність нафти ПАТ «Укртранснафта», здійснювати проведення перевірки наявності нафти, визначення її кількості та якості представниками сторін зі складанням відповідного акту уповноваженими особами (акт інвентаризації) та відшкодувати вартість нафти у випадку її втрати або погіршення якості, а також право останнього самостійно та на власний розсуд, в залежності від технічної та технологічної необхідності, переміщати нафту з одного резервуару в інший (в межах орендованих ємностей) або змінювати кількість орендованих резервуарних ємностей, без зміни загальної кількості та якості нафти, натомість, ПАТ «Укртранснафта» не має право експлуатувати та обслуговувати резервуари в період дії договору оренди резервуарних ємностей, його доступ до резервуарів з метою контролю кількості та якості нафти здійснюється лише за погодженням із ПАТ «НПК - Галичина», і при цьому, ПАТ «Укртранснафта» не має можливості самостійно (без відома орендодавця) здійснювати будь-які операції щодо належного йому на праві власності майна, яке знаходиться в резервуарах, Київський апеляційний господарський суд обґрунтовано визнав, шо договір оренди резервуарів фактично приховує договір зберігання нафти ПАТ «Укртранснафта», тобто є удаваний відповідно до ч. 1 ст. 235 ЦК України, та відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України визнав прихований договір недійсним, оскільки при його при укладенні сторонами не було застосовано будь-якої, передбаченої ст.12 Закону України «Про здійснення державних закупівель», процедури закупівлі, незважаючи на те, що приписами ч. 4 ст. 40 цього Закону України забороняється укладання договорів, які передбачають оплату замовником товарів, робіт і послуг до/без проведення процедур закупівель.

Доводи касаційної скарги про неправильне застосування судом апеляційної інстанції положень ч. 3 ст. 2 Закону України «Про здійснення державних закупівель», дія якого відповідно не розповсюджується на орендні правідносини, суд касаційної інстанції відхиляє, оскільки судом апеляційної інстанції встановлено, що насправді сторони вчинили не договір оренди, а договір зберігання, який відповідно норм Закону України «Про здійснення державних закупівель» не включений до переліку договорів, укладення яких здійснюється без застосування процедур закупівель, передбачених цим Законом. Висновки суду апеляційної інстанції про непоширення на спірні правовідносини норми п. 4 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про особливості здійснення закупівель в окремих сферах господарської діяльності» (в редакції, чинній на момент укладення спірного договору), оскільки нафта, що є предметом спірного договору та була розміщена у резервуарах ПАТ «НПК - Галичина», є нафтою, що була витіснена з магістральних трубопроводів ПАТ «Укртранснафта», і послуги із зберігання нафти, що була передана позивачу за первісним позовом, не є супутніми та необхідними послугами, які пов'язані із здійсненням закупівель нафтопродуктів з метою її переробки і реалізації, ґрунтуються на правильному застосуванні положень Закону.

Твердження заявника касаційної скарги про те, що судом апеляційної інстанції неправомірно визнано спірний договір недійсним з моменту укладення, а не на майбутнє, суд касаційної інстанції також відхиляє, оскільки у ч. 1 ст. 236 ЦК України, єдиною нормою, яка визначає момент недійсності правочину, чітко та однозначно встановлено, що нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Частиною 3 ст. 207 ГК України, на яку посилається заявник, не визначає момент, з якого настає недійсність правочину, а лише вказує на наслідки його недійсності, зокрема, момент припинення виконання господарського зобов'язання. Так, відповідно до вказаної правової норми, виконання господарського зобов'язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі, якщо за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.

Твердження ПАТ «НПК - Галичина» про те, що ПАТ «Укртранснафта» в будь-якому випадку зобов'язано сплатити орендну плату за вже здійснене користування майном відповідно до вимог ч. 3 ст. 207 ГК України Вищий господарський суд також відхиляє, оскільки в цьому випадку, як правильно встановлено судом апеляційної інстанції, між сторонами взагалі не виникли орендні відносини, тобто, не було здійснене користування майном за договором майнового найму (оренди), за яке відповідно до ст. 762 ЦК України передбачена сплата орендної плати, відтак відсутні і підстави для стягнення орендної плати до моменту винесення рішення про визнання недійсним договору. Водночас, це не виключає можливість подання окремого позову про застосування наслідків недійсності договору зберігання. Так, відповідно до ст. 216 ЦК України у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Аналогічні наслідки недійсності господарського зобов'язання визначені у ч. 2 ст. 208 ГК України, зокрема, у разі визнання недійсним зобов'язання з інших підстав кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за зобов'язанням, а за неможливості повернути одержане в натурі- відшкодувати його вартість грошима, якщо інші наслідки недійсності зобов'язання не передбачені законом.

Щодо доводів ПАТ «Нафтопереробний комплекс - Галичина» про необхідність врахування висновків Верховного Суду України, що викладені у його постановах № 9-195гс15 від 01.07.2015 року, від 23.12.2015 року у справі № 918/144/15, про те, що зобов'язання за договором оренди може бути припинено лише на майбутнє, оскільки неможливо повернути усе одержане за ним, Вищий господарський суд України також відхиляє, оскільки судові рішення Верховного Суду України у вищезазначених справах прийнято за інших юридично значимих обставин. Відтак, підстав для висновку про аналогічне застосування Верховним Судом України норм матеріального права (ст. 216 ЦК України та ч. 3 ст. 207 ГК України) у подібних правовідносинах і обов'язковість цього висновку при розгляді цієї справи немає.

З урахуванням викладеного, касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а законна та обґрунтована постанова суду апеляційної інстанції - без змін.

Судові витрати, пов'язані з оплатою касаційної скарги судовим збором, у відповідності до ст. 49 ГПК України покладаються на позивача за первісним позовом.

На підставі наведеного, керуючись ст.ст. ст. 49, 1115, 1117, п 1 ст.ст. 1119, 11111 ГПК України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Нафтопереробний комплекс - Галичина» залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 09.02.2016 року у справі № 910/23996/15 залишити без змін.

Головуючий суддя І.Д. Кондратова

Суддя П.А. Гончарук

Суддя Л.В. Стратієнко